Автор: Denis Osnitsky

Завершено роботу з проєктування мультиспортивного центру з басейнами Н2О в Тростянці (Сумська обл.).

Проєкт отримав позитивний висновок Державної експертизи.

Багатофункціональний комплекс Н2О (загальною площею 7.600 м²) запланували розмістити в зоні спортивного кластеру м.Тростянець поруч із Футбольною Академією.

Володимир Шумілін про тренди в спорті, їх місце в житті країни і про економічний потенціал в новій статті для газети "Дзеркало тижня".

За 29 років Незалежності український спорт відзначився точковими успіхами і накопичив системні проблеми.

В принципі мало хто навіть серед керівних спортивних функціонерів замислюється про місце спорту в житті країни, його соціальному й економічному потенціалі. І про взаємний вплив спорту на країну і країни на спорт. На спорт у нас дивляться тільки в вимірі змагань, результатів і статистики вищих досягнень. Але є ще вимір смислів та ідей, яким традиційно зневажають. А саме воно може пояснити результати і тенденції, дати оцінку і окреслити перспективи.

У площині фактів все відомо і ясно. Якщо хто-небудь стане говорити про жалюгідний стан українського спорту, йому швидко назвуть імена великих чемпіонів – від братів Кличків та Андрія Шевченка до Василя Ломаченка і Ольги Харлан, нагадають про проведення Євро-2012 і успіхи наших паралімпійців.

Однак потрібно чітко розуміти, що спорт вирішує три основні завдання: 1) здоров’я нації; 2) причетності та віри у власні сили (у нас часто застосовують словосполучення «престиж нації»), 3) підтримку і розвиток моделей поведінки, що дозволяють гідно конкурувати в мінливому світі (виховання). І якщо подивитися на 29 років українського спорту з цієї позиції, картина буде далеко не райдужною.

У світовому рейтингу якості життя глобальної бази даних Numbeo Україна зайняла 62-е місце. У світовому рейтингу ВВП (список ООН) наша країна – 59-я. У світовому рейтингу здоров’я (компанія Bloomberg) – 93-та (з 169). На цьому тлі 32-е місце України у зведеному олімпійському рейтингу виглядає начебто пристойно. Тобто, український спорт відповідає загальному рівню розвитку країни.

Проблема в тому, що український спорт досі існує за радянськими принципами, управляється державою і об’єктивно в основному доїдає радянську спадщину у вигляді інфраструктурою та особовим складом.

Радянська система спорту була ефективна для свого часу і свого суспільства – коли спорт був одним із пріоритетів держави, виступав як інструмент престижу і показник переваги соціалістичного ладу. В умовах тоталітарної держави забезпечувалася масовість на вході і досягалися результати на виході. У суверенної демократичної і ринкової Україні така система не працює і продуктивної бути не може.

Наш спорт сьогодні являє собою не гармонійний симбіоз державного, громадського та приватного сектора як в передових країнах, а потворний гібрид, де елементи сучасних підходів розчиняються в інерційної пострадянській системі.

Українська спортивна система – окремий закритий кластер, слабо пов’язаний з іншими сферами життя країни. І сам він складається з кластерів (Міністерство спорту, Національний олімпійський комітет, Спортивний комітет, федерації з видів спорту, фізкультурно-спортивні товариства, дитячо-юнацькі спортивні школи (ДЮСШ), школи вищої спортивної майстерності (ШВСМ), паралімпійський спорт тощо .), замкнутих на самих себе.

Що це дає і до чого призводить – давайте подивимося.

129 медалей. Про що говорить рахунок на табло?

Що стосується статистики, то самі по собі цифри не завжди красномовні. Наприклад, за даними Мінспорту, в Україні сьогодні є майже 97 тисяч об’єктів спортивної інфраструктури. Це багато чи мало? Добре чи погано? До того ж в цій цифрі в одну купу звалено і НСК «Олімпійський», і дворові майданчики, і басейни в ТРЦ. І 60% від цього складають шкільні майданчики. А ось той факт, що в Україні немає жодного (!) Критого спортивного комплексу, який відповідав би сучасним міжнародним стандартам, каже набагато яскравіше і позначає безсумнівну проблему.

Або, скажімо, кошти на спорт, виділені з центрального і місцевого бюджетів, в олімпійському 2008-му році становили 2, 064 млрд грн, а в олімпійському 2016 м – 4,528 млрд. Прогрес, чи не так? Та тільки в доларовому вимірі за рахунок різниці курсу отримуємо: в 2008-му – 412,8 млн дол., А в 2016-м – 181,1 млн. Прогрес?

До того ж у нас деколи неможливо знайти інтегральні дані за різними важливими показниками. Вони розмазані по тим самим окремим кластерам, по відомствах, кожне з яких зациклено тільки на себе.

Втім, є цифри незаперечні. Так, починаючи з 1994 року, українські спортсмени завоювали на літніх і зимових Олімпіадах 129 медалей (38 золотих, 32 срібних, 59 бронзових).

Однак динаміка результатів оптимізму не викликає (див. Таблиці).

 

 

 

Як бачимо, результати відчутно падають. Причиною тому є те, що у нас не сформульований відповідь на питання: які завдання і як вирішує спорт; не прийнята жодна комплексна програма розвитку спорту на жодному з трьох напрямків (здоров’я, причетність і віра у власні сили, підтримка і розвиток моделей поведінки). Тобто, за 29 років цілі спорту в нашій країні так і не визначені. А проблеми і недоліки заховані за блиском деякого числа медалей.

І символом українського спорту можна вважати олімпійське золото фристайліста Олександра Абраменко (Пхенчхан-2018) на тлі трампліну в Миколаєві, на якому він починав свій зліт, і який давно заіржавів і розвалився.

Будьмо здорові? У спорті лише кожен 7-й українець

У плані здоров’я нації Україні сьогодні хвалитися нічим. Ми займаємо в світі 93-е місце за рівнем здоров’я і 118-е – за тривалістю життя.

В інформаційному довіднику «Україна спортивна-2018» зазначається, що всього 14,29% населення України регулярно займаються спортом (для порівняння – в скандинавських країнах цей показник становить 75%). З 7 млн ​​дітей шкільного віку здоровими приходять в школу 70%, а виходять – менше 10%. Лише 10% українських дітей займається спортом. Кількість уроків фізкультури в школі зменшується (два-три на тиждень замість необхідних шести).

У нас існує порочна піраміда. Згідно з даними Українського інституту соціальних досліджень ім. Олександра Яременка, якщо серед дітей 10-11 років фізичною активністю щодня займаються 30%, то серед 16-17-річних їх всього 17%. Лише кожен сьомий студент українських вузів (14%) займається спортом. До дорослого, а потім літнього віку цей показник ще більше знижується.

Це, звичайно, загальносвітова проблема. Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) стверджує, що недостатня фізична активність є одним з основних факторів ризику смерті в світі. За оцінкою експертів, в Польщі спортом регулярно займаються лише 28% жителів, а в Великобританії всього третина населення займається спортом необхідні 2,5 години в тиждень. Але все одно це набагато вище показників України.

Заняття спортом міцно пов’язані зі зміцненням здоров’я і профілактикою хвороб. А в економічному плані бути здоровою нацією – раціонально і вигідно. Гарне здоров’я дозволяє економити у витратах на медицину. Відзначимо, що в 2020 році бюджет Міністерства спорту в 37 (!) Разів менше бюджету МОЗ – 3,07 млрд грн проти 114 млрд відповідно.

У той же час масовий спорт – основа здоров’я нації – залишається поза пріоритетами державної політики. Так, витрати Мінспорту України на масовий спорт (5 млн грн в 2019-м) знаходяться в рамках статистичної похибки від його бюджету. Чи не вкладаємося в спорт, а потім витрачаємо на лікування.

Рівняння на прапор! Іноді – на чужий

Коли в великих міжнародних змаганнях перемагають українські спортсмени, коли піднімається наш прапор і звучить наш гімн – це працює на престиж нації, на впізнаваність і авторитет України в світі. Критерій успішності і головний результат тут – позитивні емоції, почуття причетності, натхнення і мотивація для молодого покоління.

Престиж нації – сфера спорту вищих досягнень, професійного спорту. Саме сюди держава в особі Міністерства молоді і спорту направляє головні ресурси. У 2019 із загальних витрат ММС (3,6 млрд грн) на спорт вищих досягнень було виділено 74%.

В цілому витрати України на спорт з бюджетів усіх рівнів (центральний, місцеві, відомчі) сьогодні досягли близько 11 млрд грн. Але справа не в абсолютних цифрах, а в тому, наскільки раціонально і ефективно вони витрачаються.

Перш за все, сама така опіка над спортом вищих досягнень з боку держави не відповідає сучасним умовам. У цивілізованих країнах, де дотримується принцип автономії спорту, спортом вищих досягнень займаються федерації з видів спорту в координації з Національними олімпійськими комітетами; а провідні спортсмени готуються не в державних структурах типу наших пострадянських ДЮСШ, ШВСМ та навколодержавних фізкультурно-спортивних товариств, а в приватних клубах.

В Україні ж спортивні федерації (всього понад 160), за рідкісним виключенням, не є самодостатніми громадськими організаціями, а структурами, які сидять на державному фінансуванні і залежними від держчиновників. Є Національний олімпійський комітет, Національний комітет спорту інвалідів, Спортивний комітет (неолімпійські види спорту) – ті самі кластери, які вирішують свої локальні завдання і лобіюють свої інтереси. В цілому ми сьогодні маємо складну і непрозору систему управління і взаємодії в галузі, що негативно впливає на рівень досягнень українських спортсменів.

Ще одна проблема – розпорошення державних коштів, що спрямовуються на підтримку безлічі видів спорту, що не дуже популярних в нашій країні, в яких Україна не має ні високих досягнень, ні масовості. Коли нехай навіть чималі суми розмазуються тонким шаром по великій кількості неефективних структур, знижуються спортивні результати країни.

Одним із наслідків цього стало те, що за роки незалежності понад 140 українських спортсменів-професіоналів змінили громадянство і виступали за збірні інших країн. Зворотний процес налічує поодинокі випадки.

Тому часто можна почути, що успіхи українських спортсменів є не наслідком роботи системи, а результатом поєднання таланту і праці спортсменів з майстерністю і ентузіазмом тренерів. І приходять ці перемоги не завдяки, а всупереч.

Звичайно, виробництво таких зірок як Еліна Світоліна, Олег Верняєв, Дар’я Білодід, неможливо поставити на потік. Але створити по всій країні оптимальні умови для їх появи і реалізації – завдання реальна.

Спорт як система підтримки і розвитку моделей поведінки

Спорт не тільки розвиває фізичні і психічні здібності і можливості людей. Він за своєю суттю прищеплює поняття чесної боротьби за чіткими правилами, формує почуття солідарності. Спорт вчить дисципліні і самодисципліни, вчить поважати наставників і майстрів, вчить долати труднощі і вести здоровий спосіб життя.

Організована за сучасним підходам спортивна система може сприяти формуванню в Україні людей цивілізованого суспільства – законослухняних і непримиренних до порушень правил.

Звичайно, в спорті є чимало порушень і зловживань. Досить згадати проблему допінгу, де Україна сьогодні займає ганебне третє місце в світі за кількістю позитивних допінг-проб (після Росії і Білорусі). Але в спорті «нечесна гра» є неприпустимою і ганебної, суворо переслідується. Досягнення перемоги брудними методами засуджується. І все це повинно надавати відповідне виховне вплив на всіх нас.

Спорт – один з найважливіших елементів системи побудови довіри і готовності до солідарних дій в суспільстві. Це особливо важливо при тій роз’єднаності, яка спостерігається у нас. Запуск в Україні шкільних турнірів і ліг з різних видів спорту (перш за все – командним) допоможе перезнайомити мільйони школярів з різних регіонів країни і сприяти взаєморозумінню і розширенню кругозору.

97 тисяч спортивних локацій. А де приймати чемпіонати світу?

В Україні є майже 97 тисяч об’єктів спортивної інфраструктури всіх форм власності – державні, муніципальні, відомчі, приватні. Але при цьому у нас немає жодного сучасного спортивного комплексу. Виняток можуть скласти хіба що харківський палац спорту «Локомотив» і комплекс «Олімп» в Южному. Але місткість їх трибун (дві тисячі місць) не відповідає світовим стандартам. А, наприклад, в Стамбулі є цілих шість арен такого рівня, з усіма параметрами, необхідними для проведення великих міжнародних турнірів (включаючи місця і зручності для людей з інвалідністю, зону преси, фуд-зону і т.п.).

Радянські палаци спорту в наших містах давно застаріли, і навіть після реконструкцій і ремонтів не відповідають сучасним вимогам. І за роки незалежності не збудовано жодного багатофункціонального залу, де можна було б прийняти міжнародні змагання високого рівня.

Крім того, в Україні в чотири рази менше площ басейнів, ніж передбачено нормативами.

Єдиною національною програмою, реалізованої за роки незалежності в повному обсязі, можна назвати тільки футбольний чемпіонат Євро-2012. Та й то арени, збудовані до турніру, є збитковими та сьогодні мають багатомільйонні борги.

В рамках програми «Хокей України», прийнятої Кабінетом міністрів в 2007 році, планувалося побудувати за десять років 60 льодових арен зі штучним льодом – скромних, але функціональних. На ці цілі передбачалося залучити 170 млн дол. (З них – 66 млн з держбюджету, решта – від приватних партнерів в містах). За сім років вдалося побудувати 11 арен. Дві арени в Донецьку і одна в Луганську через війну на Донбасі в 2014 році вибули з ладу, а арена в Севастополі не була добудована через анексії Криму. У 2014 році програма була згорнута у зв’язку з дефіцитом коштів через війну.

Україна безумовно необхідні сучасні спортивні комплекси і арени, басейни і корти, манежі і треки. З урахуванням місцевих можливостей і традицій. І обов’язково – доступні поля і майданчики для масового спорту по всій країні.

А поки що наші провідні спортсмени готуються до стартів на зарубіжних базах і об’єктах.

Ігрові види спорту: живемо спогадами

Спорт номер один в Україні – це, звичайно, футбол. В улюбленій грі мільйонів ми за роки незалежності можемо пишатися виходом «Динамо» до півфіналу Ліги чемпіонів (1999), «Золотим м’ячем» Андрія Шевченка (2004), виходом збірної України до чвертьфіналу чемпіонату світу (2006), перемогою «Шахтаря» в Кубку УЄФА (2009), перемогою молодіжної збірної на чемпіонаті світу (2019).

Але це, звичайно, якщо вважати представниками українського спорту бразильських гравців і румунського тренера «Шахтаря». Та й Шевченко став кращим футболістом Європи за рахунок успішних виступів в італійському «Мілані». Таку ж картину гордості українськими спортсменами, що блиснули в зарубіжних клубах, можна побачити і в інших ігрових видах спорту: хокеїст Руслан Федотенко двічі вигравав Кубок Стенлі в складі клубів «Тампа Бей Лайтнінг» і «Піттсбург Пінгвінз», а баскетболіст Станіслав Медведенко двічі ставав чемпіоном НБА з клубом «Лос-Анджелес Лейкерс». Але що відбувається з популярними спортивними іграми у нас вдома?

Професійний футбол стоїть осібно в просторі українського спорту. Він практично не пов’язаний з державою і існує на приватні гроші. В силу історичних обставин футбол, а також інші популярні в Україні ігрові види спорту (баскетбол, хокей, гандбол, волейбол) стали захопленням олігархів. Саме власники клубів забезпечують їх існування в наших ненормальних умовах з телевізійними правами, квитками на стадіони, продажем сувенірної продукції та іншими джерелами доходів футболу у всьому світі. Доля клубів міцно залежить від хазяйських успіхів в бізнесі. Якщо у власника клубу виникають проблеми з грошима, на футбол перестають витрачатися. Тому що це дороге задоволення: мінімальна необхідна сума на утримання клубу українського топ-дивізіону, за оцінками експертів, становить не менше 20 млн грн на рік. Претензії на європейські досягнення починаються з річних бюджетів близько 10 млн дол. В рік.

Серед клубів, які припинили своє існування за останні роки, призери чемпіонатів України – «Дніпро», «Металіст», «Металург» (Донецьк). А також клуби з багаторічною історією – «Кривбас», «Металург» (Запоріжжя), ЦСКА, «Говерла» … З 1992 року в чемпіонатах України (вища ліга, прем’єр-ліга) брали участь 16 команд, з 2014 року – 14, з 2017 року – 12.

Така ж картина і в інших ігрових видах спорту. У баскетболі припинили своє існування БК «Київ», «Азовмаш» (Маріуполь), БК «Донецьк», «Ферро-ЗНТУ» (Запоріжжя) та інші. У чемпіонаті України з хокею 2000 року грали 17 команд, в 2019-м ледве набрали шість. Пішли в історію колись славні київські клуби «Беркут» і «Будівельник». Любителі гандболу та волейболу з тугою згадують часи, коли українські команди перемагали в єврокубках. Сьогодні київський жіночий гандбольний «Спартак», в радянські роки 13 разів вигравав Кубок європейських чемпіонів, займає останнє місце в чемпіонаті країни, де беруть участь лише шість команд. До речі, єдина українська олімпійська медаль в ігрових видах спорту – бронза жіночої гандбольної збірної в Афінах-2004.

Ми вважаємо, що ігрові види спорту в Україні повинні стати предметом особливої ​​уваги держави і муніципальної влади – в силу їх великої популярності і потенціалу масовості.

Сильні духом – дорого. Скільки коштують 464 паралімпійські медалі

Спортом для людей з особливими потребами в Україні займається Національний комітет спорту інвалідів України (з 1992 р) З 1996 року Україна бере участь у всіх літніх і зимових паралімпійських іграх і дефлімпійських іграх (для глухих).

Показники тут разюче відрізняються від звичайного спорту. Українські спортсмени виграли 374 олімпійські медалі на літніх і 90 медалей на зимових паралімпійських іграх. Таким чином, всього на Паралімпіаді було виграно 464 медалі, з них 145 – золоті.

На літніх Іграх 2016 в Ріо-де-Жанейро Україна стала третьою в загальному заліку. На зимових Іграх-2018 в Пхенчхані – п’ятою.

Статистика радує і надихає. Але при цьому слід врахувати кілька моментів. На паралімпійських турнірах програма ширше, ніж у здорових спортсменів (за рахунок великої кількості різних нозологій), а рівень конкуренції і число учасників в кожному виді програми набагато менше. У той же час спортсмени-паралімпійці та їх тренери отримують від держави такі ж призові, як і звичайні спортсмени (125 тис. Дол. – за золото, 80 тис. – за срібло і 55 тис. Дол. – за бронзу). Так, за підсумками зимових ОІ-2018 чемпіонам і призерам було виплачено понад 90 млн грн. З точки зору політкоректності це добре, але в спортивному сенсі – не факт. І потрібно відзначити ту обставину, що паралімпійський спорт для українських людей з інвалідністю є перш за все соціальним ліфтом – в умовах, коли в цілому держава не створює їм таких умов як в розвинених країнах світу.

Паралімпійський спорт в Україні теж є закритий кластер, який живе за своїми особливими правилами. І цей кластер не вирішує завдання соціалізації людей з інвалідністю через їх масове залучення до спорту, а націлений на добування медалей невеликою групою перспективних спортсменів-паралімпійців. До речі, в проект Держбюджету на 2020 рік на підготовку і участь національних збірних команд в Паралімпійських і дефлімпійських іграх заклали 930 млн грн (з них понад 800 млн – на призові для медалістів та їх тренерів).

Приватна ініціатива на 50 мільярдів

Коли в Україні на спорт припадає 1% фінансів країни, не говорять про економічний потенціал спорту.

А він величезний. За даними The Business Research Company, в 2018 році капіталізація глобального спортивного ринку склала 488,5 млрд дол. Ще в 2004 році сфера спорту в країнах ЄС сумарно генерувала 407 млрд євро (3,7% ВВП), надаючи робочі місця для 15 млн людей .

Україна теж не стоїть на місці: за роки незалежності в країні виник і успішно розвивається приватний сектор сфери спорту. Ця індустрія, створена з нуля по приватним ініціативам на приватні інвестиції без підтримки держави, сьогодні вже генерує грошовий потік, в обсязі, порівнянному з державним.

Приблизний розмір приватного сектора української сфери спорту експерти інформаційно-аналітичної платформи FitnessConnectUA оцінюють в 50 млрд грн. Левову частку цієї серйозної суми дає ринок спортивних товарів та інвентарю (31,8 млрд). Крім того: 6,7 млрд складає річний оборот фітнес-послуг; 3,6 млрд – річний оборот спортивних гуртків та непрофесійних спортивних клубів; 3,9 млрд – річний бюджет клубів вищих ліг з футболу, хокею, баскетболу. Ще 3 млрд становить приблизний річний оборот беттінга (ставки) і 1 млрд припадає на ринок кіберспорту.

Згідно з даними FitnessConnectUA, в 2019 році в Україні було понад 1400 фітнес-клубів. Середня ціна річного відвідування українського фітнес-клубу становила 212 дол., При цьому 66% ринку знаходилося в діапазоні середньорічних цін 120-590 дол.

1,02 млн населення України користувалися послугами фітнес-клубів. Покриття фітнес-послугами становить 2,4%. Для порівняння, в сусідній Польщі фітнес-послугами в 2016 році було покрито 7,2% населення, а середньоєвропейський показник – 10,3%. Фахівці вважають, що для досягнення рівня Польщі української фітнес-індустрії потрібні 2 млрд дол. Інвестицій, а для досягнення середньоєвропейського рівня потрібно інвестувати 3,7 млрд дол.

Ринок фітнес-індустрії України розцінюють як перспективний, з хорошим потенціалом для розвитку. Її вважають привабливою для інвесторів, навіть незважаючи на загальне зниження інвестиційної привабливості нашої країни.

Україна як частина сучасного світового співтовариства відображає всі його основні тенденції – в тому числі і в сфері спорту. Причому в ряді напрямків ми йдемо в актуальному тренді і глобальному руслі. У плані запиту на здоров’я і красу це згадані вище фітнес-клуби. Є кіберспорт, де Україна займає третє місце в світовому рейтингу. У нас активно розвивається напрямок спортивних Челлендж для непрофесіоналів: воркаут, Кроссфіт, триатлон, запливи на довгі дистанції і т.п. Це такі ж невідворотні реалії сучасної цивілізації як прихід в країну мобільного зв’язку або Інтернету.

Світло в кінці спортивного тунелю

29-річчя українського спорту слід розглядати як біг на місці з точки зору державної політики і як величезний крок вперед в плані розвитку приватної ініціативи, яка розвивалася, швидше всупереч, а не завдяки діям влади.

А головним уроком цього етапу і стратегічним завданням на майбутнє треба вважати перезавантаження відношення до спорту в головах можновладців і широких мас.

Тим більше, що у нас є моделі, на які можна рівнятися. Українська федерація карате, створена в 2009 році, працює по клубній системі, довгий час (до отримання олімпійського статусу) практично не мала підтримки від держави. Починаючи з 2012 року, спортсмени УФК завоювали перші медалі чемпіонатів Європи і світу – в олімпійському карате, а не в стильових турнірах. Сьогодні Україна входить в топ-10 світового рейтингу, має дві ліцензії на ОІ-2020 на Токіо (правда, через коронавируса Ігри перенесені на 2021 рік) і ще трьох реальних претендентів на участь в Іграх. А кількість людей, що займаються спортивним карате в Україні, зросла в сім разів і зараз складає близько 50 тисяч.

Завдання полягає в осмисленні та популяризації фундаментальних принципів, які можуть стати базовою основою спорту в нашій країні на найближчі роки. У тому, щоб сформулювати запит держави на спорт і спортивну індустрію, виробити чіткі критерії і ясні правила. Мати системну картину здоров’я нації і економічний вимір спорту. І нарешті почати формувати раціональну стратегію перемоги – над собою і над суперниками. Власне, для цього і існує спорт.